«Нам усім відомо, - нагадувала Ліндгрен, - що діти, яких б''ють і піддають жорстокому поводженню, самі будуть бити й піддавати жорстокому поводженню своїх дітей, а тому це зачароване коло має бути розірване» - говорила вона в своїй промові.За все життя Астрід написала близько 80 творів, де були і збірники пісень, і п''єси. Багато її шедеврів були екранізовані та поставлені в театрах. Тисячі дітей зі Швеції виросли на її казках і оповіданнях, де вона торкалася новаторських для того часу ідей у вихованні дітей. Мова Астрід Ліндгрен і сьогодні зачіпає серця людей. Сьогодні ми публікуємо її частину:
«Скільки людство живе на цій планеті, стільки воно воює і б''ється. Наш крихкий мир весь час під загрозою. Чи не настав момент нам запитати себе, чи не робимо ми самі кожен день щось таке, що постійно приводить нас до конфліктів? Як же нам стати краще і забути про постійну агресію? Я вважаю, ми повинні почати від самого початку - з дітей! Це вони скоро керуватимуть цією планетою, і їм вирішувати, продовжувати насильство чи жити у світлі та радості. Я пам''ятаю, в якому шоці я була, коли усвідомила: нами керують звичайні люди, у них немає дару божественного передбачення або нереальної мудрості. Вони такі ж, як ми, зі своїми слабкостями й пристрастями, але вони мають владу. Чому ж ці люди приймають такі погані рішення? Невже тому, що вони злі за своєю природою? Я так не думаю. Дитина народжується не поганою і не хорошою. Що ж вирішує, чи буде вона відкрита і добра чи черства і жорстока? Це ми, її батьки - люди, які повинні показати дитині, що таке любов. Або, самі того не бажаючи, навчити її протилежного. Одного разу я зустріла жінку пастора, яка розповіла, що коли вона була молода і народила першу дитину, вона не вірила в побої, хоча покарання дітей різками було тоді дуже поширене. Але одного разу, коли синові було 4 чи 5 років, він утворив таку витівку, що дружина пастора вирішила, не зважаючи на свої принципи, всипати синові різками - вперше в житті. Вона сказала йому, щоб він пішов на двір і сам знайшов для себе прута. Хлопчика довго не було, а коли він повернувся, обличчя його було мокрим від сліз. Він сказав: «Мама, я не знайшов прута, але знайшов камінь, яким ти можеш у мене кинути ». У цей момент мати раптово зрозуміла, як виглядала ситуація з точки зору дитини: якщо моя мама хоче зробити мені боляче, то немає ніякої різниці, як вона це зробить, вона може з таким же успіхом зробити це каменем. Мама посадила сина до себе на коліна, і вони разом поплакали. Вона поклала камінь на кухонну полицю як нагадування, що насильство - це не вихід. Ви запитаєте: так що ж, якщо ми перестанемо карати дітей, ми виростимо новий вид Хомо Сапієнс, усі миттєво стануть добрими, і війни припиняться? Ні, звичайно. Тільки дитячі письменники можуть вірити в таку утопію. Цей бідний світ потребує купи реформ і змін. Але наші діти дивляться телевізор, вони бачать, як багато на землі агресії, і, можливо, вважають, що це єдиний спосіб вирішити всі проблеми. І ми прямо зараз, у своєму будинку, можемо показати їм, що є інший шлях. І це те, що ми можемо зробити для світу. Усім нам не завадить камінь на кухонній полиці, щоб запам''ятати: «Ні насильству!» Сайт: http://www.swedishbookreview.com/article-2007-2-never-violence.asp
Спробуйте наші додатки
